?

Log in

No account? Create an account


upd: Таганский районный суд Москвы удовлетворил иск Роскомнадзора о блокировке мессенджера Telegram на территории России. Решение должно быть исполнено немедленно.

Ранее представители мессенджера попросили отложить рассмотрение иска по существу, поскольку они считают, что их права на защиту грубо нарушили: Telegram так и не показали иск Роскомнадзора, а также не ознакомили с позицией ФСБ, которую тоже привлекли к этому делу.

Суд отказался перенести заседание. Слушания продолжались меньше получаса.

Фух, я це зробила. Я дійшла до кінця, навіть епілог прочитала. Книга цікава, це дійсно так. Що є «пра-мамою» всіх сучасних релігій? Чому в міфах всього світу повторюються сюжети? Який символізм закладено в кита, що ковтає героя? Як Аматерасу перетворилась на Червону Шапочку? Що об’єднує, Інанну, Одіна та Ісуса? Про все це (і навіть більше) легко, цікаво і захопливо (останні 4 слова закреслені) нудно, довго і з величезною кількістю відступів у психоаналіз та колективне несвідоме розказує пан Кемпбелл.
Повторю – книга дійсно цікава. Це надзвичайна робота. Але як же ж важко написана! Я все розумію – це не розважальне чтиво, а наукова робота з порівняльної міфології, та й книжці вже 70 років. І якби вона була написана легшою мовою, навряд чи вона б нормально сприймалася. Тому: читати її треба свідомо, і не задля розваги. Мені, наприклад, стало легше десь на середині тексту перемкнутися на аудіокнигу, і вже тоді, під в'язання, пішло зовсім добре.

І що це таке я прочитала?... Книжку взяла "в довісок" до Тома Соєра і Восьми днів із життя Бурундука. Не сподівалась, що прочитаю щось таке, чого ще не читала, але взяла. Тепер розплачуюсь за легковажність :)

Якщо оцінювати лише корисність книжки, то можна було б сказати, що автор дає декілька цікавих речей, які раніше я не знала. Але лише декілька, тому що все інше — повторення того, про що писали більш маститі класики, на кшталт Кінґа чи Бредбері. А якщо казати про те, як написана книжка, то тут би краще змовчати, але я не можу. 

По-перше, цей зверхній тон. З кожної сторінки ллється авторське призирство до літераторів-початківців. Десь на сороковій сторінці я не витримала. «Та хто ж це такий?» - запитала я Вікіпедію. Нічого цікавого вона мені не розповіла. Ну, є такий автор. В доробку: 3 (три) романи, 4 (чотири) повісті, 3 (три) посібники (включаючи цей), 2 (дві) збірки віршів. Окремі твори перекладено польською. «Мабуть, відомий автор, - думаю я собі, - якщо навіть польською перекладають, і це моя недоробка, що я його творів не знаю. Тільки звідки стільки зверхності, він, хіба, сам початківцем не був?» Але далі було лише гірше.

Read more...Collapse )

Сліпота, Жозе Сарамаго

Це була друга прочитана мною книга Сарамаго, і дуже боюсь, щоб вона не стала останньою.
А все через те, що автор пише про дуже страшні речі, і мені дійсно було важко її читати. Не дуже доречна аналогія, але "їжачки плакали, кололсиь, але продовжували... читати". І потім ще тиждень після прочитання відходити від прочитаного.
Про текст.
Як я вже встигла дізнатися після першої книжки, одномантітність розділових знаків і хитрість діалогів у текстах Сарамаго це така особлива фішка. І лише з другого прочитання я помітила, що в тексті відсутні власні імена у персонажів. Є окуліст, дружина окуліста, косоокий хлопчик, дівчина в темних окулярах, крадій, старий та інші. Для мене це було лише в плюс, бо в книжках, із великою кількістю персонажів, я частенько починаю плутатися у власних іменах. Тут не заплутаєшся, бо окуліст - він окуліст і є. Коли втягнешся в текст, то всі ці текстові заморочки перестаєш помічати і читанню вони не заважають.
Про сприйняття.
Страшно - важко - важко і страшно - страшно і ще страшніше - ну коли ж цей кошмар закінчиться? - ну нарешті, відпускає - бррр - фух.
Про зміст.
Мені важко сказати напевно, про що ця книга. В анотаціях багато слів про соціальну значимість роману, його алегоричність, глибокий зміст і таке інше. Все це там, безперечно, є. Тільки мене непокоїть дружина окуліста. Вона єдина не втратила зір. Чому? Тому що від самого початку відчувала, чи, навіть, знала, що всі воні сліпі?
Прочитати і видихнути.
Цe моє пeршe знайомство із Сарамаго. І я нe була готова до того, що окрім ком і крапок в тeксті нe існує жодних інших роздлових знаків. Що нeмає жодних попeрeджeнь про початок діалогів, а власні імeна пишуться з малeнькоі літeри. Цe попeрвах бентежить і збиває з пантeлику, алe потроху втягуєшся.
Що ж до самоі історіі, то тут тeж нe всe так просто. Спeршу читається як пeвний анeкдот: ну дійсно, опис рeакціі на зникнeння смeрті, приміром, у похоронних бюро чи в будинках "сонця, що сідає", тягнe на комeдію. Аж раптом, автор кидає читача в особисту трагeдію селянськоі сім'і із дідусeм і крихітним малям. А за дeкілька сторінок - гумористичний опис діяльності маффіі (з двома ф) і іх взаємодіі із дeржавою. Така нeрвномірність тeж збиває з пантeлику, алe тим цікавішe продовжувати читати. І продовжуєш, і автор нe розчаровує, тримає і дивує до кінця.
Дужe хотіла б почитати Сарамаго в хорошому украінському пeрeкладі.
Після прочитання дeякий час ходила в роздумах, про що ж, власнe, ця книжка? Напeвно, про цілі і іх досягнeння. Хотів головний гeрой жити і постаріти в Парижі, і зробив цe. Хотіла головна гeроіня красиво жити і ходити по мeжі - зроблeно. Історія іх "кохання" банальна і сама по собі нe цікава ні на хвилинку. А от історіі нібито другорядні, фонові - "чіпляють" і заради них хочeться читати увeсь тeкст. Пауль, Хуан, Саломон і сім'я Гравоскі, Архімeд - ось головні гeроі роману. Якщо ставитись до книжки самe так, тоді пристойнe виходить чтиво.

Учбовий матеріал

Як написати сцену з гарним діалогом та описом

Автор: Хельґа Ш'єр

Люди не завжди кажуть, що вони мають на увазі, чи мають на увазі те, що кажуть. Це правда і реального життя і художньої літератури. Діалог не лише про те, про що говориться, а також і про те, що залишається несказаним. Це поле розгортання оповіді: він показує нам, як люди взаємодіють невербально. Отже, як витримати ідеальний баланс між оповіддю і діалогом? Не існує цілковито готової формули їх правильного співвідношення. Натомість давайте розглянемо функції діалогу та опису в сцені, щоб ви могли знайти правильну комбінацію для свого роману.

1. Чинник розкриття персонажа

Те, у який спосіб люди розмовляють і взаємодіють у процесі спілкування, розказує багато про них. Слова, які обирає персонаж, можуть і повинні відображати його особистість, емоційний стан та середовище життя. Виконавчий директор багатомільйонної компанії обиратиме не ті слова, що й військовий генерал, мати-домогосподарка чи дівчина-підліток. Немає потреби в довгих описах персонажів, якщо ви вкладете їм у вуста влучні слова. Але це тільки половина історії.

2. Окреслення відносин

За елементарним визначенням, у діалозі взаємодіють мінімум двоє людей: вони обмінюються інформацією, ставлять запитання, відповідають на них, коментують, сперечаються, дражняться… що завгодно. Спосіб, у який вони взаємодіють, розповідає багато про їхні стосунки. Дівчина-підліток говоритиме і поводитиметься по-різному в розмовах з найкращим другом, незнайомцем, вчителем, меншою сестричкою чи ж її мамою.


3. Поглиблення напруги

Короткі веселі розмови, у яких все добре, нудні і їм не місце в художній літературі. Коли двоє чи більше людей розмовляють, між ними повинна наростати напруга. Вона може спричинятися конфліктом мотивацій, непроговореними бажаннями, різними думками, прихованими мотивами чи навіть невдалим днем на роботі. Але необхідний компонент і одна з найважливіших функцій діалогу – розкрити ці протиріччя. Вони виводять сцену на вістря ножа, а це, у свою чергу, рухає сюжет.

Давайте розглянемо простий приклад.

"Джейн мені вже дзвонила сьогодні. Вона звільняється з роботи", – сказав Боб.
"Ти зараз говориш про нашу сестру?" – запитав Ріґан.

Ця розмова не розкриває нам нічого, крім того, що Боб і Ріґан брати і що вони мають сестру Джейн, яка звільняється з роботи. Такий діалог занадто описовий, надто очевидний, бо транслює фактичну інформацію відразу читачеві. Якщо коротко, то це просто тонко замасковане звалище інформації.

Погляньмо на цей же діалог із незначними змінами.

"Джейн мені вже дзвонила сьогодні. Вона звільняється з роботи", – сказав Боб.
"А мама знає? Якщо вона почує, що її улюбленицю вигнали з роботи, вона сказиться", – відповів Ріґан.

У цьому уривку ми отримуємо ту саму інформацію, що Джейн є сестрою Боба і Ріґана і що вона звільняється з роботи. Але ми дізнаємося дещо більше: ми також з’ясовуємо, що Ріґан вважає Джейн улюбленицею матері. Це показує, що Ріґан дещо ревнивий. Крім того, ми здогадуємося, що втрата сестрою роботи може стати проблемою для всієї сім’ї, головним чином через близькі стосунки Джейн з матір’ю.

Це один рівень сцени – рівень проговорюваного. Художня оповідь рухається глибше, щоб розкрити й те, що вимовлені слова приховують.


4. Створення атмосфери

Розмови ніколи не повинні відбуватися у вакуумі. Спосіб оповіді має ненав’язливо орієнтувати вашого читача в часі і просторі. Але це не означає, що вам потрібно вкладати у вуста персонажа слова з розлогою інформацією передумов розмови, описом обстановки, узагальненнями і коментарями. Так само, як діалог не слугує місцем для безцільного втискування різноманітної інформації, таку ж роль не виконує й опис. Натомість опис має підкріплювати та розширювати слова персонажа. Він фокусує увагу читача, створює атмосферу місця і конкретних обставин, за яких відбувається дія.

5. Читання між рядками

Звичайно, це читання не навмання, воно пов’язане зі змістом сцени. Стиль оповіді повинен натякати чи розкривати тему моменту дії, це означає, що він повинен відкривати те, що діється за межами основних сюжетних ліній твору.
Подивімось, як це описано в розмові між Ріґан та Бобом.
"Джейн мені вже дзвонила сьогодні. Вона звільняється з роботи", – сказав Боб.
"А мама знає? Якщо вона почує, що її улюбленицю вигнали з роботи, вона сказиться", – Ріґан жбурнула свого ножа та виделку на тарілку з такою силою, що аж посуд на сусідніх столиках забряжчав.
"Вже поїла?" – запитав Боб, нахиляючись вперед і перевіряючи, чи не потріскалась тарілка.
"Чому ти завжди на її стороні?"
"Я не на її стороні" – відповів він і відмахнувся від офіціантки, яка вже зробила було кілька кроків до них, зачувши переполох".

Ця сцена демонструє глибинні емоції персонажів. Поведінка Боба і Ріґан під час розмови розкриває їхній емоційний стан. Ріґан очевидно засмучена, роздратована і розчарована. Боб з усіх сил намагається зберігати спокій і контролювати ситуацію. Додавання реакцій інших персонажів (офіціантки) дозволяє читачу відчути атмосферу ситуації, посилити явну напругу. Сцена стає практично відчутною на дотик. Читач уявляє себе прямо там, очевидцем, який може зробити власні висновки.


6. Рух сюжету вперед

Той факт, що Ріґан своєю бурхливою реакцією ледь не розтрощила тарілку і змусила людей за сусідніми столиками повернути голови (див. попередню публікацію), натякає на те, що емоції Ріґан можуть закипати і призводити до розбиття речей в її родині також. Читачу залишається лише здогадуватись про те, що ж діється в тій родині, що це може викликати таку сильну реакцію. І чому конкретно ця розмова вивільнила такі емоції. Зацікавлений читач готовий перегорнути сторінку, щоб дізнатись, що трапиться далі.

Робота письменника полягає в тому, щоб створити світ, який розгортається перед очима читача. Ми хочемо почути розмови людей, простежити за їхніми діями, щоб здогадатись про причину такої поведінки чи до чого вона може призвести. За умови добре продуманого поєднання діалогів та описів ви можете створити сцени, які бринять романтикою, невідомістю, захопленням чи розвагами і можуть залучити читача до того, що переживає персонаж.

Джерело: Writer`s Digest.

Дуже полюбила серію "НК Богдан" Маєстат слова. Чудові маленькі книжечки із смачним вмістом.
У Відьомських дверях зібрані містичні і "страшні" оповідання Бредбері, що вперше перекладені українською. І, відверто кажучи, більшість з них я прочитала теж вперше. Залишилась задоволеною, оскільки переклад хорошої якості, а оповідки підібрані ніби спеціально для читання холодним жовтневим вечором біля каміну - наче й страшно, а закриєш книжку, і все минулося.
Отже, вчора послухала самого Сергія Комберянова і спокусилася купити його дебютну книгу "Крадії Пам'яті". Книга невеличка, все ж це повість, читається швидко, тому вже сьогодні по обіді я мала можливість її відрефлексувати і визначитися, що я про нею хочу сказати.

Спершу про хороше: сюжет класний. Семеро людей без пам’яті, у лісі, в умовах штучно побудованої ієрархії проявляють свою справжню суть. Питання: хто вони, хто позбавив їх пам’яті і головне - навіщо? Інтрига "хто ж тут головний негідник" тримала досить довго, не даючи втратити пильність. В принципі, тема, яку можна було б розкрутити на роман, але я вдячна автору, що він цього не зробив, твір вийшов завершений і не відпускав до самого кінця, а найголовніше, відповідь на всі три питання була дана.

Писати поганого про книгу не дуже хочеться, але треба.
Перше - це мова на початку повісті. "Симфонія тілесної краси", "химерні візерунки на дівочій оксамитовій шкірі", чорно-зелені грати смерек, що "римуються" із гратами на вікнах... Якось надто "усю-сю". І все це різко контрастує із закінченням книги. О, ці останні 10 сторінок, в які вкладено всі відповіді! До мови претензій немає, от тільки післясмак... Таке враження, що автор початок писав довго і виважено, підбираючи слова, епітети, описи, до середини книги нарешті розписався, а от до кінця вже втомився від свого дітища і поспішив його згорнути якнайшвидше, та ще й так, що в поспіху забувся, хто у нього господиня маєтку. Ну то таке. Ще трошки про логіку. Наприклад, навіщо Лікарю втретє повторювати експеримент Мілґрема? Яка від того практична наукова користь?  При цьому для експерименту він бере не добровольців, а втягується в кримінальну авантюру із купою свідків. Адвокат головного героя заявляє, що якби його особисто не зацікавила ця історія, то він би  не взявся за неї, беручи до уваги "хто ці людини і які в них важелі впливу". Але ж всі ці "людини" такі ж самі постраждалі, як і Іван. І з ким же він зібрався судитися? А поведінка Слідчого після того, як ГГ закутали в гамівну сорочку? Питання, які він ставив? Дякувати Всесвіту, все було не так погано, щоб відразу здогадатися, що "вбивця садівник", але те, що Слідчий не той, за кого себе видає, думка виникла.
Достовірність опису стану та реакцій людей, що втратили автобіографічну пам'ять не мені оцінювати, оскільки я такого досвіду не маю, і сподіваюсь не мати. Буду вірити, що пан Сергій достатньо вивчив це питання, щоб його не лінчували психіатри, неврологи та інші представники психіатричної братії.

Висновок: для одноразового читання дуже навіть підійде, але перечитувати довгенько не захочеться. 
Дуже-дуже хочу знайти її українською. Книжка читалася запоєм; це одина з тих книжок, яку відкриваєш вранці, а потім раптом дізнаєшся, що вже глупа ніч і час лягати спати, а вона все не відпускає.
Сюжет переказувати немає сенсу, він є у Вікі і у будь якому інтернет-магазині, де книга продається.
Що й казати, найбільше мені сподобалось ставлення автора до релігії. В якого бога ти вириш, той тобі і допомагає/шкодить/нейтральний (залежно від "специфікації" того бога). От вірила Ессі Трегован у піксі, вкаладала в них певний характер, особливості і риси, власне, вони їй і допомагали (а іноді заважали, бо такий характер). Мені імпонує такий підхід. По вірі вашій нехай буде вам. Я не пам'яаю, скільки мені було років, коли я прийшла до такого ж висновку.
Оскільки книжка хороша, після неї лишаются питання для роздумів. Як жили Одін, Тор і Тюр-однорукий після смерті вікінгів, що привезли їх в ці землі і підтримували їх своєю вірою, до того як в Америку не прийшов син Ейріка Рудого? З ким приїхали в Америку Чорнобог і сестри-Зорі, якщо вперше вони прибули в Нью Йорк, а той (у форматі лише першої європейської колонії) зявився тільки в 1613 році? Питання виникає тому, що це більше ніж 600 років після Володимирського хрещення, і язичницькі словя'нські боги винищувалися і забувалися, а в Америку кимось були завезені, та ще й з необхідними культами, на кшталт кривавих жертвоприношень. Чи зник в Америці інтернет, коли було вбито Технохлопчика? Чи бодай який збій стався? А Ктулху, Літаючий макаронний монстр - вони належать до "нових" богів? Чи вони як Віскі Джек - живі літературні персонажі? А коли богові ніхто не поклоняється, і він змушений виживати в людській подобі, хіба він не може використати свою супер-силу (яка вона там у нього), щоб заманити віруючих в свою "церкву"? Наприклад, той же Одін, чому б було не створити, напиклад, а-ля скаутський табір "Одін з нами", навербувати туди прихильників, і "в ім'я Одіна" не створити гарненьку бійку до крові (он, у персонажів "Бійцівського клубу" вийшло ж), а потім не зарізати пару поросят, на шашлик? І таке ще: багато хто з богів вміє оживляти мертвих. Естер могла, той самий Іісус. Чого Тінь вчепився в пошук Грім-птиці, а не пошукав когось із тих, хто просто б взяв і оживив його Лору? Хоча, відверто кажучи, я особисто не помітила за Тінню прям величезного прагнення повернути Лору до живих, він більше своїми клопотами займався. Писати можно довго, бо книжка все ж вартауваги і часу, на неї витраченого. Люблю такі.